ONUKA: Коли я виходжу на сцену, перетворююся на іншу людину

Готуючись до нашої бесіди, передивилася багато записів, інтерв’ю і розмов артистки, що різко змусила всіх навколо заговорити про себе. І вразила мене одна річ. Вірніше, дивлячись на ONUKA, вражає і якість звучання, і візуальний ряд, і дивне, але круте використання народних інструментів. Але найбільше здувувало, наскільки тиха, спокійна і по-північному незворушна дівчина може так запалювати. Холодна як прозорий айсберг ззовні. Гаряча як сонячний промінь на сцені. Що таке ONUKA – екзистенціальне продовження Нати Жижченко, чи образ, створений спеціально для сцени?

Говорили про роль митця та смаки слухача, життєві принципи та пристрасті, Івана Дорна та обсесивно-компульсивний розлад. Про дружбу з дівчатами, материнство, шлюб, трохи про моду і те, чого боїться ONUKA.

Про роль і відповідальність митця

Людям для існування необхідні не тільки фізичні складові, а й духовний зміст: театр, музика, образотворче мистецтво. Щось, що відволікає від буденних проблем і негараздів. І тут важливість митця не можна заперечити.

Мистецтво не може бути без меседжу. Якщо він ще й просвітницький, це тільки бонус і митцю, і мистецтву, і глядачеві. Якщо в мене виходить на когось впливати, це чергова перемога для самої себе і віра в те, що я займаюся цією справою недарма.

Важко оцінити свою роль, тому що вцілому я дуже категорична і до себе прискіплива. Але можу сказати, яку роль хотілося б мені в результаті виконувати. Перше, про що я хочу заявити – наскількі круті й глибокі українські народні інструменти. Наскільки вони древні, з непростою історією. Мені шкода, що мої ровесники, молодші покоління нічого про це не знають. Не знають, як вони використовуються і звикли їх бачити в “шароварних проявах”. І це проблема нашого уявлення про українську культуру. Мені хотілося ознайомити слухача з тими інструментами і їх звучанням. Напевно, саме в цьому і полягає моя просвітницька місія.

Про смаки слухача

Ті, хто роблять щось нове, завжди випереджують свій час. В тому полягає унікальність митців, вони залишаються у віках. Про себе я не можу сказати, що залишуся у віках або те, що я йду попереду всього. Я надихаюся тим, що є в світі, і в музичному плані, і у візуальному. І в той же час намагаюся щось привнеси своє і якимось чином скомбінувати ті елементи, які до мене ніхто не комбінував. І в цьому, можливо, є якась “первинність”.

Я не підлаштовуюся під слухача. І взагалі важко йду на якісь компроміси в творчості. Якби підлаштовувалася, я б взагалі не займалася проектом. Керуюся тим правилом, що мені має бути не соромно за те, що роблю. Можу сказати, що роблю те, у що я вірю особисто.

Я не роблю і не буду робити щось тільки заради комерції. В мене немає продюсерів, які вимагатимуть пісень конкретного формату. Я сама вирішую, що робити. Це і є ONUKA. Мені здається, що інді-музиканти тому і є інді, незалежні, що самі вибирають свій шлях. Цей безформатний формат є головним двигуном прогресу.

Про успіх

Успіх неможливо розкласти на складові. Це або відбувається, або – ні. Вважаю, що мені дуже пощастило з родиною, дідусем, оточенням і з Євгеном (Євген Філатов, The Maneken, — ред.), часом, країною, мовою, музичністю, глядачем. Якби ONUKA  відбулася на два роки раніше, можливо, вона взагалі пройшла б непоміченою. Це суміш величезної кількості факторів, яка в результаті спрацювала. Якщо просто – зійшлися зорі.

Але до збігу обставин завжди додається сумлінна праця. Це константа будь-якої справи. Це стосується бізнесу, музики, мистецтва, поезії. Без плідної праці не буває нічого. Навіть якщо в тебе є талант, над ним треба працювати.

Про Івана Дорна і українських музикантів

Я люблю Івана Дорна. Люблю як людину, музиканта, співака. Він дуже харизматичний. Мені подобається і його музика, і відношення до роботи. Він — велике досягнення для української музики. Я пишаюсь нашим знайомством і спілкуванням. Воно мене надихає. Звісно, я знайома з багатьма музикантами. Всіх дуже поважаю. Це Allois, Джамала, проект The Maneken.

Зараз з’явилося багато нових артистів, яких приємно відкривати. Мені подобається новий гурт The Erised. Вони номінувалися на  премію YUNA як прорив минулого року, але не отримали її. Подобається, як співає вокалістка і взагалі музичний матеріал - дорослий, фірмовий. Це музика, яку я б слухала. Не тому, що це нові українські музиканти, а тому, що це дійсно класна музика. Таких багато. Новий проект Elephant, який скоріш за все буде випущено на нашому лейблі. Молодь наступає на п’яти. Не дає схаменутися, розслабитися. Конкуренція серйозна, це підштовхує і стимулює.

Про Євробачення

Моє ставлення до цього конкурсі вкрай негативне. Як в бік моєї участі в ньому, так і бік музичності Євробачення. Але цей конкурс існує, в нього є певний авторитет, значимість і чомусь стільки ажіотажу. Особливо в нашій країні. Я не розділяю цього.

Той челендж, що випав Джамалі, дуже відповідальний. Вона як ніхто гідно з цим справиться. Вона професіонал на 100%. Це той випадок, коли нам не треба хвилюватися  за те, як буде відбуватися виступ. Вона завжди виконує на 5 з плюсом. Але я ніколи б не брала участі. По-перше, я б не справилася з цією відповідальністю, по-друге, моя музика більш камерна і орієнтована на іншого, напевно, слухача. Зараз я себе не уявляю виступаючою для такого великого загалу людей, який оцінює твій виступ по інших, незвичних для тебе критеріях. Всі свої конкурси я вже відіграла в дитинстві.

Конкурси - це стрес. Я вибрала би десь відсидітись, ніж комусь щось доводити. Я – людина трохи іншого складу, напевно. Але є артисти, яким це просто життєво необхідно. Джамала – одна з них. Вона володіє такою майстерністю, що не показати її просто грішно по відношенню до свого голосу. В такому випадку це необхідно робити, брати участь. Я поки що не на тому рівні, щоб брати відповідальність перед всією Україною.

Про безкомпромісність

Я категорична і прискіплива до всіх, але до себе – в більшій мірі. Коли я виходжу на сцену, перетворююся на іншу людину. Мені здається, що в мені живе дві особистості. Звісно, скромній людині не місце на сцені. Поспівати в куточку і піти – це в музичній школі. Коли ти вже збираєш зал, ти маєш щось показати людям і скромність – це останнє, що ти маєш право демонструвати. В мені ніби є перемикач, завдяки якому я перетворююся. У житті я Ната, яка в чомусь скромна, але не така скромна, як здається на перший погляд.

У безкомпромісності найголовніша перевага в тому, що я точно знаю, чого я хочу, як виглядатиме або звучатиме той чи інший матеріал. На своїй думці наполягатиму, коли впевнена, що вона доречна. Якщо це питання звучання, костюмів – є люди, які краще на цьому розуміються. Вони можуть порадити чи аргументувати. Тут я даю зелене світло. Костюмами займається Леся Патока, звучанням – Євген Філатов. В мене є свій менеджмент, PR-департамент, концертний директор. Розумію, що все це професіонали у своїй сфері, специфіку знають набагато краще за мене.

Про життєві принципи

Я категорична у відношенні життя більше, ніж роботи. Дуже не люблю непорядність. Не зможу жити з непорядною людиною і закривати на це очі. Є речі, яких я не можу пробачити, або змиритися з ними.

Я не люблю жадних, скупих людей. В мене дуже щирий батько. Дитинство було “перебудовне”, дуже бідне. Як у більшості моїх ровесників. Але тато –  та людина, про яку можна сказати, що він з себе останню сорочку може зняти. Я так до цього звикла, що жадібність здається неприродньою. І мені дуже не комфортно, якщо людина поряд має якісь прояви скупості. Мені самій соромно стає за це. Не можу сказати, що я така свята, порядна і щира, але намагаюся рухатися в цьому напрямку. Хочу бути схожою на батька.

Про сімейні цінності

У бабусі з дідусем був великий дім у Чернігові, в якому є велика веранда, і влітку усі збиралися там за столом. Дідусь дуже любив гостей. По розповідях знаю, що кожного дня бабуся пригощала їх пирогами та різними стравами. Постійно хтось приходив: замовники музичних інструментів, друзі, знайомі. Телефон розривався. Це були часи, коли не було Інтернету, тільки телефони. Дідусь був як комутатор.

В моїй родині було абсолютно не так. Ми жили в Києві в квартирі. Це звісно була велика різниця. Батьки були на роботі, гості збиралися тільки на якісь свята, дні народження. Зараз, коли пройшов час, всі подорослішали, з братом намагаємося зібрати всіх, наприклад, на день народження бабусі. Вже розуміємо, що їй в цьому році буде 85 років. Вік дуже серйозний і намагаємося зібрати всіх родичів, навіть таких, що дуже рідко бувають. Таким чином залишити щось у пам’яті зараз. Взагалі я люблю гостей. Мені дається, що люди, до яких рідко ходять в гості – неповноцінні.

Про друзів і собак

В мене багато друзів. Цікаво, що раніше були тільки хлопці. Важко було спілкуватися з дівчатами. Була лише одна найкраща подруга з дитинства. Всі решта - хлопці. Але кілька років тому все змінилося. Зараз у мене навіть є дівчача компанія. Не можу повірити, що зі мною таке сталося. Реально цікаво з дівчатами. Можливо, я переросла якість комплекси. Останнім часом так багато роботи і ми рідко бачимося з друзями. Але якщо бачимося – то збираємо всіх. Це класно, коли є друзі. Людина без друзів якась ущербна. Друзі – як друга родина. А інколи навіть більше.

Майже у всіх нас є собаки. Це – наша спільна тема. У нас така собі собачо-людська тусня. Собаки нас поневолили. Мені здається, вони займають інколи більш пріоритетну позицію, ніж члени родини. Йдемо туди, куди хоче собака.

У нас джек-расел-тер’єр. Я дуже сильно мріяла про собаку з дитинства. У бабусі в Чернігові була собака, але в Києві батьки не дозволяли заводити. Не хотіли, щоб вона у квартирі жила. Для собаки це погано, я це розумію. Коли стала дорослою, не витримала. Завела собі такого друга і якби була можливість, я б всіх безпритульних собак забрала собі додому. Собака - це точно більше, ніж тварина. 100% член родини, який відчуває, з тобою спілкується, допомагає в якісь складні моменти. Інколи це навіть більш чуйна до тебе істота, ніж людина.

Про чоловіків і жінок

Деяким жінкам необхідно, щоб вони були вторинні, підлеглі комусь. Їм комфортно від когось залежати. Деякі жінки набагато сильніші, ніж чоловіки. Це, як і все в житті, неможливо узагальнити. Важко сказати, як краще. Єдине, у що я знаю, що чоловічий і жіночий організми – абсолютно різні з фізіологічної точки зору. Мені розповідав знайомий лікар: чоловік може пити, палити, будь-які речовини вживати. За півроку, якщо він все це припиняє, з його організму все це виходить. Жіночий організм все накопичує. Дівчина може вести абсолютно здоровий спосіб життя, але один бокал 10 років тому може спричинити те, що дитина народиться з якимось відхиленнями.

З іншої точки зору, мені здається, в жінки психологічна витримка, як правило, набагато сильніша, ніж в чоловіка. Знов же про народження дитини. Кажуть, що не кожен чоловік таке б пережив, такий стрес, випробування.  Знаючи особисто жінок і чоловіків, останнім часом роблю висновки про те, що стрес жінки переживають набагато мужніше, ніж чоловіки. І в деяких ситуаціях, коли чоловіки повністю розгублюються, жінки беруть все в свої руки. Якщо казати про фізіологію, напевно, домінанта у чоловіків і це не про силу, а про можливість організму відновлюватись. Але щодо емоційної сили – жінці надається більший діапазон саме емоційної витримки. Завдяки цьому є якийсь баланс.

Про партнерські стосунки і гроші

Я за партнерські стосунки, але кожен все одно сприймає їх по-своєму. Коли чоловік хоче бути головним, мені здається, мудра жінка підіграє йому в цьому. Інколи чоловіче плече все одно необхідне, тому що може бути більш стабільним. Це те, що може заспокоїти як ніщо інше. Якщо є взаємна повага, відносини будуть більш партнерськими.

Мені здається, що заробляти має той, у кого це виходить. Якщо це краще виходить у жінки, значить, так має бути у цій родині. Жінка має працювати. Чекати від чоловіка повного забезпечення – це тупо. Чому чоловік повинен? Це якась архаїчна традиція. Необхідно бути незалежною. Чоловік має підтримувати, але якщо ти при цьому нічого не робиш – це нечесно. Хто сказав, що так має бути? Звісно, коли жінка займається маленькою дитиною, все зрозуміло. Це складніше, ніж будь-яка робота. Це добова зайнятість. Є домогосподарки, для яких ця справа – покликання. Вони у цьому набувають феноменального саморозкриття, самореалізації. Їм комфортно і в них це виходить.

Але є жінки, яким необхідно працювати і реалізовуватись у якійсь іншій сфері. Є жінки інженери, хірурги, у всьому є винятки. Кохання і стосунки  – це точно не та сфера, яка підпорядковується під якісь канони. Єдине правило, що існує –  бути гнучким, мати сміливість і розум на те, щоб інколи поступатися. Це запорука гармонійних стосунків.

Про шлюб і розлучення

Повага – це запорука успішного шлюбу. Те, про що треба найперше розповісти дитині – це повага до старших. Ця субординація має бути одиницею вимірювання відносин у суспільстві. Без неї нікуди. Кохання без поваги не може існувати. Якщо все закінчується тоді, коли закінчується пристрасть, все руйнується. Мені здається, що треба поважати один одного і бути людяними. Поважати особисту свободу кожного і ніколи не закручувати гайку, можна так сказати. У кожної людини є власні думки, власний простір і його необхідно поважати.

Ми знаємо, наскільки може бути згубним вплив розлучень для дітей. Це все інколи відбувається не навмисно, так, як має відбутися. Я маю величезний бонус у вигляді своїх батьків, які все життя прожили разом. В мене є кілька друзів, в яких батьки прожили все життя. Мені здається, що діти таких шлюбів все ж таки по-іншому ставляться до стосунків і до життя. Це не запорука, звісно, сімейної злагоди, але це найкращий приклад того, якими почуттями керуватися.

Якщо ж мама транслює доньці кліше “Все мужчины – козлы, все женщины – стервы” і при цьому хоче, щоб у дитини були відносини, то нічого не вийде. Власний приклад – це найкраще навчання, яке може бути. Стосунки – найскладніша річ у житті. Це набагато складніше, ніж кар’єра, бізнес. Це те, до чого треба прикладати найбільше зусиль з обох боків, дуже часто йти на компроміси. Це єдиний спосіб співіснувати довго разом.

Про чайлдфрі як тренд

З нинішнім приростом населення, якщо хтось не народить дитину, в світі гірше не стане. Людство точно не вимре. Є жінки, яким не дано бути матір’ю, це їхнє рішення. Навіщо таким людям народжувати дітей, якщо вони свідомо цього не хочуть? Від цього дітям буде тільки гірше. Навіщо щось робити примусово? Ми знаємо, що призначення людини – бути людиною достойною. Але це ж не всім дано. Є погані люди, а є погані батьки.

Але дитина – це таке джерело кохання. Це, мабуть, найсильніші почуття. Мені здається, що ті люди, у яких немає дітей, вони в певному сенсі неповноцінні. Вони ніколи не відчують ту палітру почуттів і емоцій, яку могли б. Є люди, яким ці почуття і не потрібні. У них інші цілі, інша мета. Тенденції в суспільстві – це те, від чого я завжди намагатимусь відмежуватися. І діяти методом від супротивного. Це те, що на поверхні, це те, що подобається всім. Як правило, це найповерхневіше.

Я точно бачу себе мамою, головне – щоб мені не було 50 років, коли я цього захочу. Я не хочу бути старою мамою, це точно. Класно, коли батьки молоді. Мені здається, 30 років це нормальний вік. 50 – це вже важкувато. Хоча бувають винятки і інколи дитина, яка народжується в 50, настільки оповита любов’ю, що вона найщасливіша дитина на землі. Все залежить від конкретного випадку. Узагальнювати такі речі - помилка. “В каждом домике свои гномики”. “Кожному своє” – татова улюблена приказка. Я з цим згодна.

Про спорт і харчування

Я все життя була абсолютно неспортивна. Навіть ніколи не ходила на фізкультуру, завжди хворіла. Все життя ходила з мамою по поліклініках. Завжди була звільненою від фізкультури в інституті. Було таке переконання, що це не моє.

Спочатку я почала практикувати йогу. Зараз займаюся з тренером і це для мене дуже важливо. В графіку дитини має бути не лише музика, як було в мене, але ще й танці або спортивна гімнастика, фізичні вправи. Душа душею, а тіло - те, над чим треба працювати. Не з точки зору кубиків на пресі, а з точки зору здоров’я. В Радянському Союзі був культ спорту: зарядки, марафони. Не можна запускати своє тіло, тому що це злочин проти себе. Добре, що хоч в свідомому віці я до цього дійшла. В 30 років можна відчувати себе, наче тобі 70.

Про концертні образи і дуальність

Те, що всі бачать на сцені, – це я, тільки більш гіпертрофована. Це все мої прояви. Немає жодної деталі або костюму, який суперечив би моїм естетичним вподобанням. Раніше мені подобалися більш мускулінні образи. Я завжди хотіла бути не жіночною, не дівчачою. Зараз, можливо, наступає такий вік , мені захотілося на деякий час побути більш жіночною. Хоча це відбувається зі мною вперше. Для більшості це нормально бути жіночною в 30 років, для мене – черговий експеримент. Не знаю, наскільки довго це вподобання у мене затримається. Але це не буде жіночність із серії “квіточки рожеві”. Можливо, буде та ж мускулінність, але трохи згладжена.

Про книжки і читання

В мене напружені відносини з книжками. Завжди мріяла читати і ходила в книгарні, мені подобався запах книг нових. Брала книжку, читала п’ять – сім сторінок і на цьому зупинялася. Дуже важко було якусь книгу дочитати до кінця. Коли мені виповнилося років 17, в мене з’явився перший телефон, у якому можна було читати електронні книги. Весь свій літературний багаж накопичила саме тоді, зіпсувала собі зір, але це був потужний ривок. Зараз, коли є час, читаю тих класиків, котрих не вистачило часу в школі прочитати. Нещодавно “Гравця” Достоєвського прочитала. Записалася до бібліотеки нещодавно. Зараз не люблю читати електронні книжки.

Більш за все люблю екзистенціалістів. Камю, Кафку, Сартра. Мені подобається література двадцятого сторіччя. Зараз дочитую Ремарка, на черзі – “Множественные умы” Біллі Мілігана. Така психологічно-художня література. Не вистачає часу читати. Тільки коли я заздалегідь розписую свій день, виділяю якусь годину і читаю.

Про детальне планування і умови роботи

Я маю щасливий щоденник. Це єдиний шлях до успіху. Там є плани на рік, на місяць, на тиждень. Звичайний щоденник. Я люблю писати ручкою. Електронні гаджети не люблю. Подобається викреслювати, ставити галочки. Задоволення від зробленої справи дуже важливе. Це такий метод самоорганізації. Якби у мене вкрали цей щоденник, я б не знала, що робити далі. Це просто магічна формула запису інформації.

Можу сказати, що вмію планувати свій день, тиждень, місяць і розподіляти час. Це уміння дано не всім. Саме тому дуже талановиті творчі люди не можуть зорганізувати себе. Я за складом більш адміністративно-організаційна людина, ніж музична. Мені вдається організувати діяльність всіх навколо. Якщо навкруги мене атмосфера хаосу, мені абсолютно некомфортно  і важко щось створити.

В мене в голові все розкладено по поличках . Коли маю план на день і чіткий розподіл часу, то можу працювати де завгодно. Маю знати свій розклад – це єдина запорука успіху мого існування. Це найбільша перевага, а інколи – найбільший недолік. Інколи це виходить за рамки і набуває гіпертрофованих форм. Наприклад, я люблю, щоб вдома був ідеальний порядок. Називається ОКР - обсесивно-компульсивний розлад. Це коли необхідно, щоб все було паралельно складено. В мене є такі лихі прояви. Класно для візуального  сприйняття, але у цьому є якісь відхилення, мені здається.

Останнім часом я встаю дуже рано, йду на спорт. Раз на тиждень обов’язково займаюсь англійською і вокалом з викладачем. Кожного дня практикую вдома йогу і займаюся вокалом самостійно. Плюс за тиждень нашаровується велика кількість інтерв’ю, студійних репетицій, записів, концертів. Особливо, коли відбувається підготовка до концерту – це взагалі розписаний графік, у якому я ще маю встигнути погуляти з собакою і зайнятися буденними справами. Організація часу – запорука будь-якого успіху. Чим більше у тебе справ, тим більше ти встигаєш робити.

Про першу зустріч із The Maneken

Я дуже добре пам’ятаю дати і прив’язані до них події. Пам’ятаю, хто у що був одягнений. Пам’ятаю повністю історію наших з Євгеном стосунків. Як ми познайомилися, про що розмовляли, яке це було число, куди ми їхали. Можу сценарій до цього дня розписати. І так детально я пам’ятаю два роки нашого життя.

Ми були вже дуже давно знайомі як музиканти, але не спілкувалися в житті. зустрілися 9-го травня в Sky кафе, яке ще було в Арені на Бесарабці. Я тоді їздила на мопеді і взагалі з мопедом у мене дуже багато історій. Це моя пристрасть – мопеди і машини. Дуже люблю керувати, швидко ганяю. мені треба було його вразити і я підвезла його в клуб Хліб, якому виповнювався один рік. Поїздочка була ще та. Потім він зізнався, що це був один з найстрашніших моментів його життя. До того ж, що дивне - я добре пам’ятаю навіть дні тижня. Зараз дуже багато людей навкруги. Я інколи знайомлюся з людьми в третій, в п’ятий раз. Інколи це людей ображає, але я просто не можу всіх запам’ятати.

Про мандри

Я давно не відпочивала і взагалі не мандрувала. Боюся, що помру і нікуди не поїду. Зараз немає часу. Колись не було можливості, але був час, зараз є можливість, але немає часу. Мрію про те, щоб комбінувати концерти, гастролі і подорожі. Це проста, але основна моя мрія. Подорожувати треба обов’язково, тому що це розвиток особистості. Якщо жити на планеті, на якій стільки всього різного, то грішно не побачити це. Необхідно виокремити на це час. Мені дуже хотілося б поїхати в Шотландію і в Японію.

Про те, на що шкода витрачати гроші

Мені шкода витрачати кошти на бренди. Останнім часом реально подобається купувати дешеві речі. Не тому, що я економлю на чомусь. Можу купити якусь просту футболку без надпису, яка буде коштувати реально дешево. Дівчатам часто щось набридає, я ж не буду як в дитинстві носити цю футболку поки не зношу. Я часто віддаю речі на благодійність. Все що не ношу – викидаю. Думаю, що це дуже корисно. Мама так привчила, викидати все, що ти не носиш. В принципі, в мене небагато одягу. Весь той, що я ношу зараз. Наступного сезону його вже не буде.

Мріяти про такі стандартні речі, як сумка Louis Vuitton – це  банальність. Я б ніколи не вийшла з такою сумкою. І ще я надзвичайно проти хутра взагалі. Я надто емоційна. Навіть приставала до людей в шубах. Я ніколи не ношу і не носила хутро. В мене є подружка, яка мріє про хутряну шубу. І я її постійно висміюю. Це взагалі вже не модно. Я до речі не ношу шкіряні речі. В мене є одна куртка, це подарунок. Вона мені дуже подобається і це єдина шкіряна річ, яку я ношу. Я не маю шкіряного взуття, шкіряних сумок. Я свідомо на це йду.

Ким би була Ната, якби не стала ONUKA

Якби не музика я точно була б водієм. Я й зараз хочу бути водієм. Це те, що не набридає ніколи, те, що розслабляє. За кермом я можу думати, вирішувати. Почалося це з того, що Євген дав раз проїхатися на його машині, при цьому я до того моменту вже мала 4 мопеди. Добре знала правила. Чомусь я довго не вчилася керувати машиною. Він показав одного разу. І з того разу я так і почала бути його водієм. Він не дуже любить це діло, постійно в ноутбуці, працює навіть в дорозі. А я кайфую від того, що постійно виконую роль водія. 90% того часу, що ми разом, саме я за кермом. Це така пристрасть, котра буде до кінця життя. Найважливішою. Не можу сказати, що я супер гонщик, я просто люблю це діло.

Якщо б зняли фільм про ONUKA

Я думаю, режисером був би Девід Лінч. А зіграла – не знаю хто, думаю, невідома якась акторка. У Девіда Лінча свій неповторний стиль,. Думаю, що моє життя своєю сюреалістичністю багато в чому схоже на деякі епізоди з його фільмів. Дуже часто я уявляю себе учасником цих епізодів.