Острів щастя Ольги Богомолець

Поделись с подружками :

На фестивалі “Аристократична Україна” у дивовижному історико-культурному комплексі Замок-музей Радомисль з єдиним у Європі Музеєм домашньої ікони ми зустрілися з його володаркою, політиком і поетесою, відомим лікарем і багатодітною мамою Ольгою  Богомолець. І дізналися багато цікавого...


Ольга Богомолець

досьє

У Ольги Богомолець четверо дітей: син Андрій і доньки — Катерина, Ганна і Софія.

Лікарська династія Богомоль­ців найстаріша в Україні: вона існує з другої половини XIX століття. У їхньому роду п’ять поколінь лікарів.

Ольга — доктор медичних наук, професор Харківського державного медичного університету, капітан запасу медичної служби, автор понад 70 науково-дослідних робіт з дерматології і дев’яти патентів на винаходи.

Одне із захоплень Ольги — музика, вона співачка і поет, в її дискографії п’ять альбомів.

У історико-культурному комплексі Замок-музей Радомисль Ольга Богомолець створила Музей домашніх ікон. У його основі — особиста колекція, яка збиралася з 1995 року, і зараз в ній налічується близько п’яти тисяч експонатів. Найстаровинніша — кам’яна, із зображенням Миколи Чудотворця.


“Аристократична Україна”. Ольга Богомолець

Ольго, ви започаткували чудовий фестиваль! Яка його ідея? Це була вимога часу чи особиста ініціатива?

Цей фестиваль є проявом мого бажання повернути українцям гордість за наше минуле. Для мене аристократична Україна — це i українське козацтво, і польська шляхта, і російське дворянство. Ці соціальні прошарки формували українську аристократію. Аристократи — це не голуба кров, як багато хто думає. За визначенням Бердяєва, це люди, які сповiдують три головні життєві принципи: свободу, гідність i честь. Для мене сучасним аристократом духу є Ліна Костенко. Прояв аристократичної України XIX століття — Лариса Петрівна Косач, яка взяла собі псевдонім Леся Українка. Шляхетна дворянка хотіла, щоб її вважали українкою у ті часи, коли це було небезпечно. Я впевнена, що нам є чим пишатися, вірю, що ми можемо жити краще, бо маємо високу духовність, національну культуру.

Наш фестиваль — не фешн-шоу, де професійні моделi 90–60–90 ходять на високих пiдборах. Ми відбирали звичайних українських жінок за відповіддю на головне питання в анкеті: “Що ви знаєте про свій рід? Про свого діда, прадіда, прапрадіда, прабабцю?” Мені найбільше запам’яталась історія однієї дівчини, яка в подробицях описала, хто загинув під час голодомору, хто був репресований, хто засланий до Сибіру. Важливо знати, що твій рід зробив для України.

Ви організували волонтерський проект, благодійну інтернет-­платформу People Help People — “Люди допомагають людям”. І тепер кожен, хто хоче допомогти сім’ям загиблих або зниклих безвісти, може перерахувати гроші на їхній банківський рахунок. Дуже правильна, світла місія, яку могла запропонувати лише жінка.

Коли ми говоримо “Вічна пам’ять, герої не вмирають”, ми повинні підтвердити це вчинками. Герої не вмирають, тому що живуть у пам’яті своїх дітей, своєї родини... Я щаслива, що сьогодні на фестивалі присутні дружини загиблих воїнів АТО. Багато з них, до речі, були моделями. Ви бачите посмішки на їхніх обличчях, а не сльози. І це щастя... Вони відчувають, що потрібні, що ми пам’ятаємо про їхніх чоловіків. Найкраща реабілітація, це коли ти потрібен людям.

Радомишль

Аристократична Україна для мене — це, насамперед, українська жінка, незалежно від її походження, від її роду. І неспроста сьогодні на відкритті фестивалю дівчата йшли по домотканій лляній доріжці, якій понад сто років. Цей рушник — дорога української жінки, дорога України. І для мене дуже символічно, що фестиваль відбувається у Замку-музеї Радомисль, адже важко уявити, що дев’ять років тому на цьому місті був смітник, міське звалище. Ми вивозили звідти сміття три місяці, набралося 60 КамАЗів. Замок-музей Радомисль знаходиться у місті зі схожою назвою — Радомишль, яка звучить як “радісна мисль”.

До нього від Києва сто кілометрів. Як ви його знай­шли?

Дуже просто, через газету “Авiзо”. Тоді я не знала, що тут у XVII столітті була папірня, що через місто проходив шлях королів Via Regia. Я шукала приміщення для Музею домашніх ікон. І цю папірню ми відродили. А тепер тут кожен може зробити папір і надрукувати на ньому молитву. Для мене відновлення старовинної будівлі, єдиного і найбільшого в Україні приватного Музею домашніх ікон, який сам себе забезпечує і не має державної підтримки, — це модель відродження України.

Ви усвідомлювали, наскільки це складно?..

Ми відповідальні за все, що відбувається. На що тобі вистачило духу, те й маєш. Тому я пишаюся тим, що сьогодні до нас приїхали люди з Донецька, Харківщини, Полтавщини, Західної Україні — Львівщини, Івано-Франківщини. Вони зберігають справжнє українське аристократичне вміння творити. Україна дуже різна. Достатньо подивитися на домашні ікони з різних регіонів України — навіть Бога українці бачили по-­різному, і в цьому наша сила. Дуже важливо, щоб ми відроджували національну спадщину, традиції, щоб пам’ятали свою історію, мали гідність, щоб бачили свій шлях. І знали: у нас є те, чого ні в кого у світі немає.

Я дуже багато подорожую і в різних місцях спостерігаю одне й те ж саме — хоч у Мексиці, хоч у Бразилії. А коли повертаюся в Україну, бачу не стандартний набір, а своє, рідне... Я проти глобалізації, я за збереження унікальності кожної країни світу. Саме тому сьогодні я хотіла б анонсувати ще одне етнофешн-шоу, яке відбудеться восени і називатиметься Via Regia, тобто “Дорога королів”. До речі, королівський шлях пролягав від Сантьяго-де-Компостела в Іспанії через вісім європейських країн і закінчувався у Києві. Цією дорогою йшли усі королі, усі паломники, усі військовi, священики, вона об’єднувала усі країни Європи.

Ольго, ви не раз розповідали, як важливо зберігати традиції і принципи свого роду. Як передали ці знання своїм дітям?

Власним прикладом. І можу сказати, що це принципи свободи, гідності і честі. Про них ніхто не говорив, але їм слідували. І їх я ні на що не проміняю, заради них я, власне, й пішла у політику, а не тому, що вона мені подобається. Останні два роки перебування у Верховній Раді — одні з найбільш нещасливих у моєму житті. Якби 16 хлопців не померли у мене на руках 18-го і 20-го лютого, я б не стала на цей шлях...

Коли ми проводимо семінари і тренінги для психологів по посттравматичних стресових розладах, я кажу, що це перехрестя. І після нього остаточно вирішуєш — або стаєш ліпшим, або значно гіршим. Хтось надламується, починає пити, хтось накладає на себе руки... Стрес, який пережила вся Україна під час Майдану, багатьох людей зробив кращими, багатьох — патріотичними, багатьом приніс усвідомлення того, що ми українці. Нам потрібно відбутись. Створити свої підприємства, свої торгові марки, і ми засяємо на весь світ.

Ольга Богомолець

Якi, на вашу думку, найголовніші риси сучасної українки?

В дохристиянські часи на цій землі панував матріархат. Усе оберталося навколо жінки. І навіть боги в пантеоні мали жіночу стать. Жінка працювала в полі, варила їсти, утримувала дім. Тобто була берегинею. Коли мене питають про гендерну рівність, я думаю, що насправді жінці нема чого рівнятися до чоловіка. Треба залишатися жінкою. Я вірю в те, що українки можуть бути професіоналами у будь-якій галузі: державотворенні, будівниц­тві, політиці — і вони обов’язково змінять нашу Україну.

Тут, у Замку-музеї Радомисль, одразу звертаєш увагу на острів посеред озера, який називається островом Щастя. Що для вас символізує ця назва в професійному, емоційному, духовному сенсі…

Щоб бути щасливою, людина має розуміти, що їй для того треба. На нашому острові Щастя є скринька, в яку діти і дорослі кидають листи про те, що їм потрібно для щастя. Наприклад, коли дитина пише: “Я хочу, щоб тато не бив маму”, зрозуміло, що вона мріє про батьківську любов. Для мене щастя — це самореалiзацiя. Саме те, для чого ти прийшов у цей світ. Хтось для того, щоб заснувати прекрасний журнал і нести жінкам цікаву інформацiю, хтось — щоб гарно готувати український борщ, хтось — щоб створити дизайнерський одяг, хтось — щоб зіткати полотно, хтось — щоб написати картину... Якщо ти не знаєш, куди купити квиток, ти ніколи туди не потрапиш.

У вас безліч обов’язків і захоплень — ви і громадський діяч, і співачка, але передусім лікар. Саме ви стали координатором проекту “Євромеланома” в Україні, завдяки якому тисячі людей змогли пройти безкоштовні огляди. Яка, на вашу думку, роль жінки в цьому проекті?

Ви знаєте, хто перший діагностує меланому? Вісімдесят відсотків діагнозів ставляться в родині. І саме жінка приводить свого сина або чоловіка до лікаря. Тобто якщо ми поінформуємо жінок про ознаки переродження родимок, у нас не буде смертей від меланоми. Тому що жінка відповідальна. Чоловік буде боятися, а жінка візьме його за руку і приведе до спеціаліста. Тому саме жінка і є для мене унiкальним джерелом любові. Джерелом порозуміння, прощення, відповідальності.

Поделись с подружками :