Ніна Матвієнко Квітка-душа

Поделись с подружками :
Певно, якби українська пісня вирішила взяти людську подобу, вона б обрала легенду української естради Ніну Матвієнко. Цього року співачка, яка своєю творчістю пробуджує в кожному з нас генетичну пам’ять про своє коріння, відсвяткує 70-річчя. Берегиня української пісні радо поділилася з “Наталі” правилами життя і вмінням кохати.


Досьє

Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в с. Неділище Житомирської області. Вона була п’ятою з одинадцяти дітей у родині.
У 19 років записалася до студії Хору ім. Григорія Верьовки, через два роки стала його солісткою і була нею до 1991 року.
З 1968-го співпрацює з вокальним тріо “Золоті ключі”.
Одружена з художником Петром Гончарем, має двох синів і доньку.
Закінчила заочно філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка, друкувала вірші, оповідання, написала книгу спогадів.
У 1979 році отримала звання заслуженої, а в 1985-му — народної артистки УРСР.
З 1991 року є солісткою Національного ансамблю “Київська Камерата”.
Лауреатка Державної премії ім. Т. Шевченка.


_DSC9557_1.jpg

Пані Ніно! Якою піснею ви відкриєте свій концерт?

Піснею “У славу Божу”, якою я дякую Богу за все. Колись відкривала “Орантою”. Оскільки наступного дня буде Покрова, я закінчую нею.

Ви пам’ятаєте, в якому віці вперше заспівали?

Щойно на ноги звелася! Пам’ятаю, коли в дитинстві по радіо передавали академічні концерти, і я, дитина, копіювала той спів, тягнула що є сили: “А-а-а-а”. Мій тато дуже не любив академічний спів і завжди примовляв: “Ой не люблю, коли пищать, ой не люблю”. (Сміється.) Та я вже, мабуть, знала з самого малечку,  що хочу робити в житті — співати.

Це правда, що вам ще в дитинстві наворожили велику долю?

Коли я народилася, була такою безпорадною, що мама навіть не вірила в те, що я виживу. Мама бідкалася: “Щось вона зовсім не плаче, спить і спить”. Якось повз наше обійстя проходила блаженна жінка і зайшла до хати. Мама підвела її до моєї колиски. Жінка подивилася на мене і мовила: “Ця дитина прославить вашу родину на всю Україну”. Коли я подорослішала, мама зізналася: якщо до хати заходить блаженна, це великий знак для господарів. З десяти літ я покинула рідне село. Імена сусідів ще пам’ятаю, а односельчан, мабуть, і не пригадаю.

Ви зі співочої родини?

Так, і тато, і мама — обоє співали. Коли до нас на день народження чи хрестини до батьків приходила рідня, то я залазила або під стіл, або десь у хаті ховалася, щоб послухати, як вони співають пісні. Це ж не всі діти люблять. Їм це не цікаво, краще поцупити щось смачненьке зі столу. (Сміється.) А я любила слухати, як співають. У мами був дуже високий голос. І тато завжди підсобляв їй, коли вони разом співали. 

Яку з традицій батьків ви перенесли у свою родину?

Святкування Великодня. Це найбільше свято. Ми, діти, вранці чекали на маму із церкви. Разом із іншими людьми вона йшла до церкви на шосту-сьому ранку. Коли приходила, наливала водичку свячену у мисочку, і свяченими крашанками вмивала нам личка й примовляла: “Щоб у тебе таке було личко, як яєчко червоненьке і гладеньке”. І в нас справді була така красива шкіра. Тільки потім ми вже починали розговлятися. 

Ви щаслива мама. У вас троє дітей. Можливо, дещо некоректне запитання, але я ставлю його всім, у кого більше однієї дитини: кого ви найбільше любите? 

Люблю усіх трьох. Не можу сказати, кого більше. Бути мамою — велике щастя. Ось у мене троє дітей, і, я думаю, що було б чудово, якби їх було четверо. Краще, коли між малюками невелика різниця у віці. Щоб між ними зав’язалася міцна дружба, вони повинні рости разом. Колись мені сказали, що треба зберегти сорочечку від первістка і передати другій дитині, потім наступному малюкові. Тоді усі братики-сестрички будуть об’єднані великою любов’ю. Це правда. У мене сини-погодки. Якщо бабуся одному давала пиріжок, він ділився з братом. А ось Тоня народилася через сім років, і її зв’язок з братами не такий сильний.

Тоді я переформулюю запитання: хто вам найрідніший?

Я вдячна Тоні. Вона подарувала мені онучечку. І я тепер “утепляюся” душею, бо вона найменша. Приходять додому сини і одразу біжать до своєї племіннички. Усі її люблять, усі коло неї щебечуть. І старший син коло неї. Він також інколи її доглядає. Вона сяде в нього на ліжечку, знайде якісь цяцьки і щось колупає. Я, буває, на неї прикрикну: “Януарій прийшов, поводь себе чемно!”. Вона слухняно їсть і дивиться на нього дуже уважно. А я ж не кажу, що це страшило якесь прийшло, але виховую у неї повагу до свого рідного дяді. (Сміється.)

Скільки у вас онуків?

Двоє. Це дітки Тоні. Мій старший син чернець. А середній ніяк не жениться. Хоча він усього на рік молодший від старшого сина.

Може, він просто ще не знайшов свою половинку?

Не жениться, бо він художник. Художники ніколи не мають грошей. Тому він боїться, що сім’ю не прогодує. А я думаю, що просто не знайшлася ще та дівчина, яка б закохала його.

Скажіть мені, як мама мамі, коли треба втручатися в особисте життя дитини чи ніколи? Кажуть же, що кожна людина повинна отримати свій гіркий досвід. Та хіба ж можна не втручатися, коли бачиш, що твоя дитина страждає, що ці стосунки їй шкодять?

Коли нависає над твоєю дитиною небезпека, то треба втручатися. Заступитися, чи, може, підказати, як буде краще. Але не тоді, коли сваряться двоє. Тоді ніхто не буде винен, тільки ти, третій, бо ти втрутився. Я втручаюся у конфлікти між Арсеном і Тонею, намагаюся погасити. Тоня завжди сердиться, що я устряю. Але ми з нею відкрито не говоримо про найпотаємніші речі. Інколи я роблю їй боляче, коли висловлюю якісь зауваження на людях. Знаю, це неприємно, але інакше вона мене просто не почує. 

Вся ваша родина — це яскраві творчі особистості. Чоловік і свекор — художники, донька — співачка, син — іконописець. Як вам, творчим людям, живеться в одному домі?

Я дуже щаслива мати. Те, що я вам розказую, — це дрібниці, великі й малі, порівняно з тим, що вони всі дуже талановиті діти. Я готова терпіти і образи, і суперечки, які часом виникають. Головне, щоб вони були щасливі, мали роботу. Бо Тоня живе своєю роботою. Для неї свято — іти до свого глядача. Вона вважає, що це нагорода, коли до неї на концерти приходять. Не тільки до мами. 

Вона вирішила взяти ваше прізвище — це вже жест великої поваги до вас. Знаєте, як завжди говорять про дітей знаменитостей: “Ну звичайно, ти ж пожинаєш славу маминого чи татового імені…” Це велика відвага — і творча, і особиста. Тоня не побоялась цього.

Їй цим досі дотинають. Але чим вона може пожинати мою славу? Тим, що вона на сцені щось погане робить? Ні, вона робить, як мама. І вона може зробити краще за маму. Навпаки, за це треба казати: “От удалася в маму, от талановита, от молодець!”. Я заспокоюю Тоню, кажу, що це меншовартісні люди, які нічого не можуть, на це не треба звертати увагу і на такі заздрощі можна тільки посміятися.

Ви впізнаєте себе в дочці Тоні чи онучці Уляні?

У голосі й працьовитості — так, а в житті — не дуже. Тоня мене дивує, вона абсолютно не моя. (Сміється.) Я завжди була впевнена в собі, у мене не було комплексів — ну, хіба що легка сором’язливість, та й та мені заважала. Буває, диригент звертається до мене, я ж від хвилювання не одразу розумію, про що він питає. Тоня ж не тільки сором’язлива, їй не вистачає і впевненості в собі. Правда, коли вона відчуває, що нею по-справжньому захоплюються, розкривається як квітка.

На відміну від мене вона пунктуальна. Я ж буду порпатися до останнього, а потім, запізнюючись, бігти стрімголов. (Посміхається.) А це схоже на хворобу: навіть коли я жила на Хрещатику, і філармонія була у мене під носом, я однаково спізнювалася. Уляна, до речі, щодо пунктуальності — в Тоню. Але, мабуть, є риса, характерна для нас трьох — упертість. Тому я ніколи не поспішаю з порадами, знаю, що тільки марно витрачу час. Тоня однаково зробить по-своєму. Я теж така, по молодості доходило до смішного: сподобалася гарна сукня — куплю, ніхто не відрадить. Не важливо, що вона на розмір менша, що на неї пішла вся зарплатня і тепер доведеться сидіти місяць на бобах... Зате вона радує мені очі, висячи в шафі. Одна концертна сукня так і провисіла, поки одного разу в ній не вийшла на сцену Тоня.

_DSC9529_1.jpg


6 фактів від “Наталі”

Ніна Матвієнко не їсть м’яса, тому що народилася в рік Кабана. Любить вінегрет.
У школі займалася легкою атлетикою і акробатикою, а після її закінчення деякий час працювала на коростенському заводі “Хіммаш”.
Співачка зіграла 16 вистав з нью-йоркським театром La Mama E. T. C. 
Вона — член Спілки кінематографістів України.
Вважає, що стати матір’ю — велике щастя, і шкодує, що не народила четверту дитину.
Її улюблений колір — білий, бо він ніби робить життя чистішим.


Тоня теж змалечку співає, як ви?

Колись, коли вона повторювала і співала мої пісні, я думала, що це мене по радіо чи по телевізору передають. Бігла вниз подивитись — а це Тоня співає. (Сміється.) Усі змалечку знали, що у Тоні голос, як у мами. Але тоді вона ще не заявляла, що хоче співати. Тому я чекала. Мені дуже запам’яталося, коли я передала їй ще у її першу сім’ю свій перший запис “Найкраще”. Вона як послухала і каже: “Матусю, це золото! Це святе все!” Боже, я пам’ятаю кожне її слово. Вона взагалі неговірка. Коли вона навчалася у шостому класі, я увімкнула записи колядок і щедрівок Козловського. Вона була в другій кімнаті, а тут прибігає і каже: “Мамо, Бог у хату прийшов!”. У церкву вона не ходила, боялася. Хоча маленькою зі мною бігала, потім перестала. А мене тішило, що вона була причетна до духовного, богобоязлива. Хоча я дуже радію з того, що вона плекає сім’ю. Вона дуже сімейна і дуже самостійна. У Ніночки є хороша няня. Часом її доглядаю я. Ми всі підміняємо одна одну. А я все робила сама, бо так звикла. Не було в мене ніколи ні няньок, ні куховарок, навіть коли хлопчики були маленькими. Не знаю, як я управлялася з ними і вчилася одночасно. Тільки одного разу на десять днів залишила старшого у мами в селі. Приїжджаю, а він посміхається і бурмоче: тьотю, тьотю... У мене мало серце не розірвалося. Більше я дітей ні на кого не залишала.

Уляна, старша донька Тоні, не ревнує до молодшої сестрички?

Ні! Як ухопила вчора за столом малу, загербала її і виціловує. А ми всі стоїмо, дивимось на них і плачемо. Я ніколи не могла собі уявити, що буду така щаслива, що ми всі разом, що ми щиро любимо один одного.

А що таке любов на ваш погляд?

Любов — це коли в душі цвіте квітка, радіє серце. Це коли цвітуть очі — у кого волошками, а у кого — чорнобривцями. (Посміхається.)

Чи важко вам було відпустити старшого сина в ченці? Він з дитинства був богобоязливим?

Не було важко. Спочатку я здивувалася його рішенню. Шукала причину, чому він не хотів жити звичайним життям, а прагнув тільки стати на молитву. До кінця вона мені так і не відкрилася. Але я не мала права, не доросла до того, щоб зупиняти сина. Вважаю, що рішення піти в монастир рівнозначне подвигу. Там дуже складно: немає ні няньок, ні батьків, ченці все роблять самі. Перш ніж піти в монастир, син усе обдумав, довго в усьому себе обмежував. Ми йому не допомагали, не давали ні грошей, ні одягу. Він проходив випробування в дуже суворих умовах. Але він на своєму місці, хоч і залишив монастир. Не тому, що там йому було чи погано, чи добре. Просто він розумів, що не може молитися Богу і благословляти сепаратистів на війну. (Іван Гончар був ченцем монастиря в Бахчисараї, але після того, як дізнався, що в його обителі благословляють сепаратистів для війни на Сході України, не зміг миритися з цим. — Прим. ред.) Він чистий перед Богом. І дуже добра людина. Я думаю, що він правильно вирішив. Ми його підтримуємо в усьому. Батько дуже часто з ним розмовляє. Хоча ми з Петром уже 5 років не живемо разом, він спілкується з дітьми і онуками. Сини і доця дуже поважають батька. Вони цінують не наші стосунки, а те, що у них є батько і батько дуже талановитий. А я ніколи не ускладнюю. Якщо у нас натягнуті стосунки, то діти ніколи не втручалися і не ставали на чиюсь сторону. Вони тверезо дивилися на ситуацію. А ми завжди жили дітьми.

Я читала інтерв’ю Тоні, в якому вона згадувала: “Мама одягала мене як лялечку”.

Ми жили скромно. Я тоді працювала на зарплаті, за кордон не їздила. Витягувалися з чоловіком, як могли. Ніхто в школі не знав, що вона моя  донька. Чи не у випускному класі вони готували веснянки і Тоня запросила мене до школи. Всі знали, що її тато — художник Петро Гончар. Але що її мама Ніна Матвієнко, стало для всіх новиною. (Посміхається.)

Мені було приємно дізнатися, що ви, як і я, випускниця філологічного факультету університету Шевченка. Що вас спонукало піти на філологічний, адже тоді ви вже були відомою співачкою?

Якщо ти хочеш навчатися у консерваторії, то маєш закінчити музичне училище чи ще щось, щоб у тебе була освіта, як і у всіх інших дітей. У мене її не було, бо я вчилася в інтернаті. Я фортепіано вперше побачила не знаю в якому віці. Одна з викладачок в Коростені порадила мені співати професійно і спробувати себе в Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Закінчивши школу-інтернат у Коростені, я пішла працювати на завод “Хіммаш”. Спочатку була в цеху табельницею, потім ученицею кранівника, затим мене перевели в копіювальниці до конструкторів. Бажання співати було таким сильним, що 1966 року я таки поїхала у Київ вступати до студії при Хорі імені Григорія Верьовки. У першому турі мене попросили показати дівчину, яка збирає квіти. Спеціально накидали на підлогу папірці для полегшення завдання. Але я не звертала на них ніякої уваги і збирала неіснуючі квіти. А в кінці демонстративно згребла з підлоги папірці й викинула у відро. А коли прийшла дивитися оцінки після першого туру, своє прізвище в списках не побачила. Ледве стримуючи сльози, побігла в приймальну комісію за документами. По дорозі зустріла Авдієвського, а він каже: “Та що ж це ви, Ніночко? Ви, дитинко, одразу на третій тур пройшли...” Моє життя з цього моменту різко змінилося. У 1968 році я стала солісткою хору.  Потім вступила на українську філологію, тому що була потрібна вища освіта. Я дуже захоплювалася творчістю наших письменників. У мене завжди були книги під подушками. Читала скрізь. В інтернаті любила сидіти з книжкою під фікусом, примостившись на цеберку. Я поміщалася, бо була така маленька, як Дюймовочка. (Сміється.) Я любила писати твори. Університет посилав на практику в школу. Я з таким захопленням проводила уроки! У школі я відчувала, що я на своєму місці. (Посміхається.) Так само, як і на сцені. 

_DSC9486_1.jpg


Ніна Матвієнко нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня і званням Герой України.


Завдяки своєму золотому голосу ви відкрили світові милозвучність української народної пісні. Вам аплодувала Польща, Чехія, Франція, Латинська Америка, Канада, США. Поділіться своїм найяскравішим сценічним спогадом?

Певно, концерт у протестантському соборі Лондона, де українці часто проводять вечори. Фонограма там не звучала, і я хвилювалася. Зупиняю фонограму і запитую у глядачів, чи можу співати а капела. Майже дві години співала без супроводу. Голос лунав аж під купол… Глядачі просили пісню ще і ще… Ось що людям потрібно. 

Якими якостями треба володіти, щоб домогтися успіху?

Внутрішньою переконаністю, що ти це можеш зробити, і цілеспрямованістю. Це головне.

У вас є особиста формула успіху?

Головне, знати, чого ти хочеш, і йти до цього, до поставленої мети.

Ви ще викладаєте?

Ні. Хоча мені дуже подобалось. Я жила цим, я поспішала на роботу. Мені трапилися прекрасні й талановиті учениці. Але, по-перше, за новим законодавством з мене вираховують майже половину моєї пенсії через те, що я працюю, будучи на пенсії. А по-друге, про мене розповсюджували плітки, що я буцімто їжджу на концерти, а з дітьми не працюю. То я покинула.

Але ж виховувати когось — це велике натхнення! 

До мене приходила одна дівчинка, зараз вона народила дитину і в нас вимушена перерва. Вона мені часом телефонує і каже: “Ніно Митрофанівно, я годую Магдалинку, а думаю про те, як буду із вами співати”. (Посміхається.) Приходить до тебе дитя, а голос має, як у Квітки Цісик. До речі, я хочу робити “Різдво з Ніною Матвієнко” і хочу запросити львівську співачку Оксану Муху. Вона справді має голос Квітки. Я дуже хочу, щоб і кияни побачили красу її голосу. Це одне з найбільших благ — співати. Що ці маленькі дві зв’язочки роблять такі дива. Що на цей голос ідуть цілі зали.

Про що ви мрієте, пані Ніно?

Мрію перебудувати мамину хату в моєму селі на Житомирщині. Але спочатку треба знайти спонсорів, бо сама не збудую. Щоб там музей був і гостьова, щоб туди можна було приїздити в гості. Мрію, щоб я довше пожила. Я часто прошу: “Боженька, дай мені пожити, щоб я мамину хаточку зробила”. 

А які у вас творчі мрії?

Хочу зробити вечір українського народного романсу, запросити гурти, які працюють у цьому жанрі. Як це колись зробив Олег Скрипка. То був прекрасний вечір у Оперному театрі. Це здавалося нереально, а він зробив. І ще я хочу спробувати організувати творчий вечір чи їх цілу серію, на яких буду співати і читати свої спогади. Бо люди зацікавлені, щоб я не тільки співала, а й розказувала. А я зазвичай намагаюся менше говорити, бо, мені здається, що це не дуже цікаво слухати. Один чоловік у Канаді підійшов до мене зі словами: “Пані Ніночко, а ви знаєте, ви дуже добре розповідаєте. Робіть це частіше”. (Посміхається.) 

Бесіду вела Жанна ЛАВРОВА
Поделись с подружками :